Чому після розлучення ви клялись: “Ніколи більше!” – а через рік опинились на тих самих граблях?

Чому ви точно знаєте, який партнер вам потрібен, але постійно закохуєтесь зовсім в іншого?

Чому кожні нові стосунки спочатку здаються ідеальними, а потім перетворюються на той самий кошмар?

В першій частині ми розібрали перший принцип: те, що ми не знаємо про себе, обов’язково з’явиться в стосунках. Ми говорили про Тінь, про проекції, про те, як партнер стає дзеркалом наших невизнаних частин

Сьогодні – про другий принцип. Той, що дає відповідь на питання: Чому я знову вибираю не того?
Відповідь проста і складна водночас: Ми всі проектуємо на партнера свої дитячі травми та несвідому потребу їх зцілити

 

Правда, яку ніхто не хоче чути, звучить так: кожен із нас травмований

Прочитайте ще раз. Повільно. Кожен. Із. Нас

Не тому що у вас були погані батьки. Не тому що ви виросли в неблагополучній сім’ї. А просто тому що ви – людина. Просто через сам факт народження і дорослішання ви отримали свої травми. Невеликі чи великі, видимі чи приховані, але вони є. І вони керують вашим вибором партнера

 

Що таке дитяча травма насправді

Коли люди чують слово “травма”, вони уявляють щось жахливе: насильство, алкоголізм, побиття, покинутість. Але травма – це набагато ширше поняття

По суті, ми говоримо про будь-який досвід, коли ваші базові потреби не були задоволені

• Потреба в безпеці
• Потреба в увазі
• Потреба бути побаченою
• Потреба бути почутою
• Потреба в прийнятті

 

І найчастіше ці травми виникають не від жахливих подій, а від звичайних, щоденних речей

“Але у мене були нормальні батьки, нормальне дитинство”

 

Олег, 35 років, IT-спеціаліст

– У мене були нормальні батьки. Вони мене не били, годували, одягали. Я не розумію, чому в мене проблеми зі стосунками
– Розкажіть про свій звичайний день у дитинстві
– Ну, я прокидався, снідав сам, бо батьки вже на роботі. Йшов до школи. Приходив додому, робив уроки сам. Ввечері батьки приходили втомлені, вечеряли мовчки, дивились телевізор. Я йшов до своєї кімнати… – Пауза. – Це ж нормально? Вони ж працювали для мене…

Ні, це не нормально для дитини

Для дитини нормально мати емоційний контакт, мати розмови про те, що її хвилює, мати увагу не тільки до оцінок, а й до почуттів, мати відчуття, що вона важлива не тільки як “учень” чи “син”, а як особистість

Олег виріс з відчуттям: “Мене помічають, тільки коли я щось досягаю”. І зараз, у 35 років, він вибирає партнерок, яким він потрібен тільки коли він “корисний”. Які не цікавляться його почуттями. Які емоційно холодні

Він несвідомо відтворює ту саму динаміку. Знову і знову. Чому? Бо підсвідомо сподівається: “Може, цього разу я зможу заслужити любов?”

 

Давайте розглянемо три типових сценарії, які впливають на ваші дорослі стосунки:

1. Покинутість

Якщо в дитинстві ви пережили:

• Розлуку з батьками (навіть тимчасову)
• Емоційну недоступність матері або батька
• Втрату близької людини
• Відчуття, що про вас “забувають”

 

То в дорослому віці ви можете бути людиною, яка:

• Панічно боїться залишитись сама
• Постійно перевіряє партнера: “Ти ще тут?”
• Відчуває катастрофу від кожного конфлікту
• Готова на все, аби партнер не пішов

2. Страх поглинання

Якщо в дитинстві ви мали:

• Надто турботливих батьків, які контролювали кожен крок
• Батьків, які не давали приватності
• Батьків, які знали краще, що вам потрібно
• Батьків, які жили через вас своє життя

 

То в дорослому віці ви можете бути людиною, яка:

• Боїться близькості як загрози свободі
• Тікає від партнера, який хоче більше емоційного контакту
• Відчуває задушення від слів “я тебе люблю”
• Вибудовує залізні кордони

3. Непомітність

Якщо в дитинстві:

• Ваші досягнення не помічали
• Ваші емоції ігнорували
• Вам казали “не плач”, “не злись”, “будь хорошою дівчинкою”
• Вас порівнювали з іншими не на вашу користь

 

То в дорослому віці ви можете бути людиною, яка:

• Постійно старається довести свою цінність
• Вимагає постійних підтверджень любові
• Вибухає від фрази “я зайнятий”
• Сприймає будь-яку критику як катастрофу

 

Шокуюче відкриття: ми вибираємо знайоме, а не те, що буде добре для нас

Ось що відбувається коли ви шукаєте партнера: ваша свідома частина каже: “Я хочу турботливого, уважного, емоційно-зрілого партнера”. А ваша несвідома частина шепоче: “Це нудно, давай краще ЦЬОГО. Він знов гойдатиме нас на емоційних качелях! Уіііі!”

І несвідома частина завжди перемагає

Бо наш мозок влаштований так, що знайоме = безпечне. Навіть якщо це знайоме токсичне. Навіть якщо це знайоме робить боляче. Навіть якщо це знайоме руйнує ваше життя

 

Наталія, 39 років, після третього розлучення:

– Я не розумію, – каже вона, і в голосі така розпач. – Я ж знаю, який мені потрібен чоловік. Відповідальний, стабільний, емоційно присутній. А я що роблю? Закохуюсь в артистичних, непередбачуваних, емоційно нестабільних типів. Які обіцяють місяць з неба, а потім зникають на тиждень. Які то на вершині щастя, то в депресії

Перший чоловік музикант, другий – бізнесмен-авантюрист, третій – художник. Різні люди, але одна й та сама емоційна нестабільність

А що було у Наталії в дитинстві? Батько був дипломатом. Постійно від’їжджав. Повертався з подарунками, сяючий, харизматичний. Потім знову зникав на місяці. Маленька Наташа жила в постійному очікуванні: “Коли тато повернеться?” І коли він повертався – це було свято. Увага, любов, захоплення. А потім знову порожнеча

І Наталія зробила висновок, що любов = очікування + непередбачуваність + короткі спалахи щастя

І тепер, у 39 років, вона несвідомо вибирає чоловіків, які відтворюють цю динаміку. Бо це єдиний тип любові, який вона впізнає. Емоційно стабільний чоловік здається їй… нудним. Бо він не активує той знайомий цикл, де біль від самотності чергується з радістю зустрічі

 

Чому ми намагаємось зцілити минуле через теперішнє

Тут відбувається щось дивне і водночас абсолютно логічне: ми несвідомо вибираємо партнера, який нагадує нам батьків (або іншу значиму фігуру), сподіваючись НАРЕШТІ отримати те, чого не отримали тоді

Якщо батько був емоційно холодним – ви вибираєте холодного партнера, сподіваючись: “Може, цього разу я зможу розтопити лід?” Якщо мати була критичною – ви вибираєте критичного партнера, сподіваючись: “Може, цього разу я зможу довести, що я достатньо хороша?” Якщо батьки постійно сварились – ви вибираєте конфліктного партнера, сподіваючись: “Може, цього разу я зможу створити мир?”

Але знаєте що? Це не працює. Ніколи

Бо партнер не ваш тато чи мама. І він не може дати вам те, чого ви не отримали в дитинстві

 

Чоловік, що шукав маму

Максим, 42 роки, четверті стосунки за 10 років. Всі його жінки були сильні, рішучі, місцями намагались домінувати. І щоразу відбувалось одне і теж:

Спочатку йому подобається, що вона “все бере на себе”. Потім він починає відчувати себе “маленьким”. Потім він починає бунтувати: пізно приходити, не дзвонити, “забувати” про домовленості

Вона сердиться, контролює ще більше. Він бунтує ще сильніше. Стосунки руйнуються

– Чому я завжди потрапляю до контролюючих жінок? – не розуміє Максим

Справа в тому, що мама Максима була гіперопікаюча. Вирішувала за нього все. “Я краще знаю, що тобі потрібно”. Максим навчився не мати власних бажань. І водночас накопичив величезну приховану злість на цей контроль

Зараз він несвідомо вибирає жінок, схожих на маму, щоб нарешті відстояти свою волю. Але замість того, щоб прямо говорити про свої потреби і кордони, він робить це через пасивну агресію. Як той хлопчик, який не може відкрито сказати “ні” мамі. Бо в глибині душі він досі той п’ятирічний хлопчик, який боїться маминого несхвалення

 

Феномен “повернення додому”

Більшість із нас несвідомо прагнуть повернутися в той стан, коли ми були маленькими і про нас піклувались. Коли хтось інший був відповідальний за нас. Коли хтось інший мав давати нам любов, увагу, безпеку

Кожна людина несе в собі цю тугу за “домом”. За станом повної безпеки і прийняття, за відчуттям, що тебе безумовно люблять, за втраченим раєм дитинства (навіть якщо цей рай ніколи не існував)

І коли ми закохуємось, ця несвідома частина думає: “Ось воно! Нарешті хтось подбає про мене!”

 

Але закоханість завжди проходить

Бо фаза закоханості це фаза проекцій: ви дивитесь на партнера і бачите не його, а свою мрію. Своє несвідоме очікування ідеального батька/матері/рятівника. Він здається ідеальним, вона здається досконалою. Ви відчуваєте: “Нарешті я знайшов/знайшла!”

Це називається “фаза симбіозу”. Коли ви злились в одне ціле, коли кордонів немає, коли він читає ваші думки, коли ви розумієте її без слів. Рай, правда?

Але потім – завжди потім – відбувається зіткнення з реальністю:

• Він не читає ваші думки
• Вона не передбачає ваші потреби
• Він виявляється окремою людиною зі своїми потребами
• Вона виявляється не вашою мамою, яка має вас колихати

 

І тут починається справжнє розчарування

 

Від ейфорії до розчарування за два роки

Світлана, 33 роки, у відносинах 2 роки

– Перші пів року були казкою – розповідає вона. – Він був таким уважним! Запам’ятовував, що я люблю. Дзвонив кілька разів на день. Планував наші вихідні. Я відчувала себе принцесою

– А зараз?

– Зараз він приходить втомлений, їсть мовчки, йде грати в комп’ютер. Коли я кажу що мені самотньо, він дивиться на мене як на божевільну: “Я ж поряд!” Але він НЕ поряд. Він десь у своєму світі. Я починаю думати: може, він мене більше не любить? Може, я щось зробила не так?

– Ні, він не перестав вас любити. Він просто перестав бути проекцією вашої мрії. На початку стосунків він теж був у фазі проекції. Він бачив у вас ідеальну жінку. Тепер він бачить реальну вас. А ви бачите реального його. І реальний він втомлюється після роботи, потребує часу для себе, не може читати ваші думки

Але ваша дитяча частина кричить: “Він має дбати про мене! Як мама мала, але не робила!”

І ось воно – розчарування

 

Три етапи кожних стосунків

Кожні стосунки проходять три етапи:

Етап 1: Симбіоз

Ейфорія. Закоханість. Ідеалізація. Ви бачите тільки хороше. Партнер здається досконалим. Секс неймовірний. Ви не можете один без одного

Етап 2: Диференціація

Реальність починає просочуватись: ви бачите недоліки, виникають конфлікти, з’являється розчарування “ти не той, за кого я тебе приймала”

Етап 3: Або руйнування, або зрілість

Тут відбувається розгалуження: або ви розходитесь (“він/вона не той/та”), або ви починаєте будувати зрілі стосунки, де партнер не мама, не тато, не рятівник, а окрема людина

Більшість пар застряють між 2 і 3 етапом. Бо перехід до зрілості вимагає:

• Відмовитись від ілюзії “ідеального партнера”
• Прийняти, що ніхто не вилікує ваші дитячі рани
• Взяти відповідальність за свої потреби
• Перестати вимагати від партнера неможливого

 

А це жахливо боляче. Бо це означає залишитись сам на сам із своїм дитячим болем і змиритись з тим, що ніхто нас не врятує і “повернення додому” неможливе

 

Найстрашніша правда про стосунки

Зараз я скажу те, від чого більшості стає некомфортно: ніхто – НІХТО – не може зцілити ваші дитячі травми, крім вас самих. Ні партнер, ні терапевт, ні друзі, ні новий чоловік після розлучення, ні нова дружина після років самотності

Тільки ви

Партнер може підтримати. Терапевт може супроводжувати. Друзі можуть бути поруч. Але зцілити – можете тільки ви

І знаєте, що найстрашніше?

Ви маєте стати собі тим батьком/матір’ю, яких у вас не було

Якщо вас не помічали – ви маєте навчитись помічати себе
Якщо вас не підтримували – ви маєте стати собі опорою
Якщо вас не любили безумовно – ви маєте навчитись любити себе з усіма недоліками
Якщо вас покинули – ви маєте навчитись не покидати себе

 

Жінка, яка стала собі мамою

Юлія, 37 років, рік у терапії

Прийшла з типовою історією: мама була холодною, емоційно недоступною. Юля виросла з відчуттям, що вона “недостатня”. І все життя шукала партнерів, які мали би “долюбити” її. Звісно, вибирала емоційно недоступних чоловіків. Бо саме їх впізнавала як “кохання”

На терапії вона навчалась робити щось революційне:

Давати собі те, що хотіла від мами

Коли їй було сумно – не дзвонити партнеру з вимогою “заспокой мене”, а сідати з собою і питати: “Що тобі зараз потрібно?” Коли їй було страшно – не шукати зовнішнього схвалення, а говорити собі: “Я з тобою. Ти впораєшся”. Коли досягала успіху – святкувати це, не чекаючи поки хтось “помітить”

Спочатку це було штучно й незграбно. Але поступово щось почало змінюватись. Вона стала менше вимагати від партнера, перестала сприймати кожне його “я зайнятий” як катастрофу, почала бачити в ньому людину, а не проекцію мами

І знаєте що сталось? Він теж змінився. Не тому, що він став іншим, а тому, що вона перестала вимагати від нього неможливого

 

Що означає “взяти відповідальність за свою індивідуацію”

Індивідуація – це процес становлення собою – окремою, цілісною, зрілою особистістю

Це означає:

• Відокремитись від батьківських сценаріїв
• Перестати жити чиїмись очікуваннями
• Прийняти свою Тінь
• Розвинути свою унікальність
• Взяти відповідальність за своє життя

 

І ось в чому штука: партнер НЕ МОЖЕ пройти цей шлях за вас. Він може йти поряд, але не замість вас

Щоб вирости з дитячих травм і побудувати зрілі стосунки, потрібні дві речі:

1. Взяти відповідальність за своє життя

Незалежно від того, що з вами сталось у дитинстві. Незалежно від того, наскільки боляче було. Зараз – ЗАРАЗ – ви відповідальні за свій вибір. Ви будуєте своє життя таким, яким воно є наразі. Ніхто не винен у вашому теперішньому житті, крім вас

Можливо це жорстоко і несправедливо, але це – єдиний шлях до свободи

2. Усвідомлювати свої реакції і працювати з ними

Це ми робимо в терапії. Але самостійно можна почати з таких запитань собі:

“Звідки в мене це береться?”

“Якого епізоду в моїй життєвій історії це безпосередньо стосується?”

“Яке відчуття це мені нагадує?”

“Які приховані джерела постійно відтворюють ті самі моделі моєї поведінки?”

З цих питань починається самопізнання. Це шлях до звільнення. Але більшість людей ніколи їх собі не ставлять. Бо це неприємно, страшно, бо простіше звинувачувати партнера

 

Чому ми боїмось дорослішати

Стати дорослим означає залишитись сам на сам зі своєю свободою. І своєю відповідальністю. А це жахливо страшно

Набагато простіше вірити:

Що десь існує ідеальний партнер, який вирішить усі проблеми
Що десь існує Велика Книга “Що робити, якщо…”
Що десь існує соціальний інститут, який подбає про нас
Що десь існує Бог, який має план

Але правда в тому, що вас ніхто не врятує. Ні партнер, ні терапевт, ні гроші, ні влада. Тільки ви можете врятувати себе. Це одночасно і лякає, і звільняє

“Невротичне страждання – це несвідомий обман, у якому немає такої моральної чесноти, як в істинних стражданнях… зрештою невроз слід розуміти як страждання душі, що не усвідомила себе”
(с) Карл Густав Юнг

 

Що це означає?

Невротичне страждання – це коли ви страждаєте, але не берете відповідальність: “Він змушує мене страждати”, “Вона руйнує моє життя”, “Якби не він, я була б щаслива”. Це страждання-обман. Бо ви перекладаєте відповідальність на іншого

Справжнє страждання – це коли ви страждаєте і питаєте: “Чому це мене вчить?”
“Чому я вибрала саме його?”
“Що в мені резонує з його поведінкою?”
“Яку свою дитячу рану я намагаюсь зцілити через ці стосунки?”

Це страждання-шлях. Бо воно веде до усвідомлення

 

Стосунки як лабораторія розвитку

Повернімось до початку

Ви думали, що стосунки – це про щастя, про комфорт, про «назавжди разом». Але насправді стосунки – це дзеркало. Дзеркало, яке показує вам усе, що ви ховаєте від себе: ваші травми, ваші страхи, ваші заборонені частини, ваші неусвідомлені потреби

І партнер – це не той, хто має “зробити мене щасливою”. Партнер – це той, хто показує вам, де ви ще не цілісні. Де ви ще залежні від минулого. Де ви ще не взяли відповідальність за себе

Бо коли ви бачите свою травму – ви можете з нею працювати. Поки не бачите – ви просто повторюєте сценарій

“Взяти відповідальність за себе – це найжахливіша сторона нашої мандрівки і найбільший дар, який ми можемо принести Іншому”
(с) Джеймс Холліс

 

Чому це дар?

Бо коли ви перестаєте вимагати від партнера неможливого, він може дихати. Він може бути собою. Він може любити вас не з почуття провини чи обов’язку. А просто тому, що хоче

І це найкращі стосунки, які можуть бути

 

Три запитання, які варто собі поставити

Наступного разу, коли ви відчуєте сильну емоцію до партнера – зупиніться. І запитайте себе:

1. Це про зараз? Чи про тоді?

“Він справді мене покидає? Чи я боюся, що покине, бо колись покидали?”

2. Що я насправді хочу від нього?

“Я хочу, щоб він написав мені? Чи я хочу, щоб він заповнив мою самотність, як колись мали зробити батьки?”

3. Що я можу дати собі сама?

“Чи можу я заспокоїти себе? Чи можу я побути сама і не відчувати порожнечі? Чи можу я довіряти, не контролюючи?”

Ці три запитання – це початок звільнення

 

Якщо ваші стосунки не задовольняють вас зараз, є дві новини

Погана новина: ви не можете змінити партнера. Ви не можете змусити його «долюбити» вас. Ви не можете вимагати, щоб він заповнив порожнечу, яку залишили батьки

Хороша новина: ви можете зробити найважливішу роботу в своєму житті. Ви можете побачити свій сценарій. Усвідомити свою травму. І почати давати собі те, чого не дали вам колись

І коли ви робите цю роботу – стосунки змінюються. Не тому, що партнер стає кращим. А тому, що ви перестаєте проектувати на нього своє минуле. Ви починаєте бачити його таким, який він є. Не “мамою, яка повинна помітити”. Не “татом, який повинен захистити”. А просто людиною. Недосконалою. Але реальною

І це найкращий подарунок, який ви можете зробити стосункам: перестати вимагати від партнера бути вашим рятівником. І стати рятівником для себе

 

Що далі?

У наступній частині ми поговоримо про третій принцип: як стосунки перетворюються на боротьбу за владу

Ви дізнаєтесь:

• Чому після періоду “рожевих окулярів” починається війна
• Як ваші неусвідомлені потреби перетворюються на маніпуляції
• Що таке “емоційний шантаж” і чому ви це робите (навіть якщо не хочете)
• Як припинити боротьбу і почати співпрацювати

 

Але головне: як вийти з позиції “він/вона мають змінитись” у позицію “що я можу змінити в собі”

---

Якщо у вас виникли питання або ви хочете поділитись своїми інсайтами після прочитання — запрошую в мій Телеграм-канал. Я з радістю почитаю і відповім

Готові зупинити повторення і почати жити своє справжнє життя?

Запрошую на індивідуальну терапію: працюю з дитячими травмами, повторюваними сценаріями у стосунках і допомагаю вийти з “замкненого кола” минулого